Відповідно до статті 183 Кримінального процесуального кодексу України, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не здатний запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України (переховування від органів слідства чи суду, знищення доказів, вплив на свідків, перешкоджання кримінальному провадженню іншим способом, вчинення іншого кримінального правопорушення). Тягар доведення того, що жоден більш м'який запобіжний захід не забезпечить досягнення цієї мети, покладається саме на сторону обвинувачення — а не на сторону захисту, яка має доводити протилежне.
При обранні запобіжного заходу суд враховує обставини, визначені статтею 178 КПК України, зокрема тяжкість злочину, у вчиненні якого особа підозрюється, її вік і стан здоров'я, наявність постійного місця проживання, сімейний і майновий стан, а також інші обставини, що можуть свідчити про наявність або відсутність ризиків, передбачених статтею 177 КПК.
Домашній арешт, регламентований статтею 181 КПК України, є другим за суворістю запобіжним заходом після тримання під вартою і полягає в забороні підозрюваному чи обвинуваченому залишати житло цілодобово або в певний період доби. Саме можливість застосування домашнього арешту у формі заборони залишати житло лише в певний період доби (зокрема в нічний час) дозволяє суду обрати запобіжний захід, який є достатнім для запобігання ризикам за статтею 177 КПК, але водночас є значно менш обтяжливим для особи, ніж тримання під вартою чи домашній арешт у цілодобовій формі.
Право на захист під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу гарантоване статтею 20 КПК України та статтею 59 Конституції України.
